01:32 

По стопам предков (на украинском языке)

Сонце почало повільно схилятись до заходу. Весь день небесне світило жарило по маленькому селищу, і лише зараз поволі переставало пекти. Стояв місяць Фенікса – найтепліший, найгарячіший місяць року.
Маленьке селище сховалось серед великого північного лісу. Колись, дуже давно, селище входило до складу великого і славного королівства, що простяглося від Срібних гір і моря Гномів на сході, до Чорного болота на заході. Та ті часи давно минули, і подвиги залишились лише в пам’яті людей цього невеличкого, але вельми затишного села.
Хлопець, років одинадцяти з книжкою, йшов по вулиці і плакав. Щойно його зустрів Том зі своєю компанією. Ох цей Том! Він завжди не дає спокою малому Гансу. Ганс чесний і дуже розумний хлопчик. З усіх дітей села він один знав грамоту. Та постояти за себе він ще не міг, і тому завжди страждав, коли зустрічав Тома і його товаришів. Дуже часто талановиті люди страждають із – за заздрощів до свого таланту. Хоча деякі вважають, що так і загартовується характер...
Ганс пройшов останню хату і пішов у ліс. У лісі він знайшов своє улюблене дерево, сів на м’яку траву і притулившись спиною до улюбленої сосни, поринув у світ книги.
Стара книга, яка напевне пам’ятала ще ті часи, про які у ній йшлося, розповідала про пригоди останньої імператриці величної Імперії Драконів – Елеанори. Хлопець наяву бачив, як ця велична дівчина верхи на золотому драконі вела свою армію у битву біля Приморського лісу. Величезна армія імператриці, у складі якої пліч-о-пліч люди, гноми, ельфи, орки, мінотаври з кентаврами, і навіть звірі: вовки, ведмеді, орли, дракони і пегаси – всі бились за останню діву з роду Драконів. Ганс уявляв, що він один з лицарів імператриці і те ж верхи на драконі рине у бій з ворогами імператриці! Дві величезні армії стикаються і починається одна з самих величних битв світу! Ось супротивники не витримують натиску армії Драконів і починають бігти з поля. Все, перемога. На сліду чий день вороги просять миру. Війна, що тривала сімнадцять років, закінчується. Західна частина Імперії Драконів витримує натиск алеманців і продовжує існувати. Ганс бачить, як гарна-прегарна імператриця підзиває його, її вірного лицаря, до себе і нагороджує за хоробрість в бою. А далі...
Далі військо йде назад, у Драко-град – столицю імперії. Елеанора їде у авангарді війська і тут один з її вірних слуг, чаклун Дагон Мот, зраджує її. Він кинджалом б’є діву у спину, а потім наносить сотні ран в мертве тіло. Одночасно з цим злі вбивці нападають на вірних воїнів імператриці. Засідка... Коли підходять основні війська – пізно! Імператриця мертва, а Дагон Мот втік. У живих залишився лише Маугрік – радник Елеанори. Таку, зрадницьку смерть знайшла остання з роду Драконів. Ганс вважав, що така героїня не заслуговувала на таку ганебну смерть. Боги до неї були несправедливі.
Майже три сотні років минули зі смерті Діви, та все рівно вона залишалась головною темою пісень мандруючих бардів. Хоч держава її розпалась через два роки після смерті Елеанори, вірний Маугрік не зміг втримати цілою Імперію, Елеанору Дракон пам’ятатимуть ще дуже довго. Таких героїв світ породжує раз у ціле тисячоліття.
Захопившись книгою, Ганс не помітив, як до нього наблизилась дівчинка.
- Привіт. – тихо привіталась вона. Можливо Ганс не почув кроків дівчини із – за її босих ніг, якими вона легко і обережно ступала по лагідній лісовій траві.
Це Бернадель – дочка місцевої знахарки. Їй десять років. В сірому вбранні, з чорними кудрями, що заплетені в дві косички і блакитними, як літне небо, очами. Дівчинка була нижча за Ганса. І з нею ніхто з дітей не товаришував. Матері не дозволяли своїм дітям дружити з дочкою знахарки, бо згодом дівчинка мала б отримати знання від матері, і після її смерті, повинна була стати новою знахаркою.
Знахарів боялись... і користувалися їх послугами. Дощ викликати під час засухи, дитину вилікувати, роди прийняти, зняти порчу з тварин або хати – кожен знахар це міг. В ці “смутні часи” послуги справжнього чарівника з Стромворду чи Замку відьом, які мали диплом Ради Магів, коштували дуже дорого. Під час війни з алеманцями їх загинуло дуже багато, і потрібні були роки, щоб ряди чарівників поповнились. У той же час Інквізиція при слідувала усіх, хто займався магією не законно. Тоді Рада Магів пішла хитрим шляхом – вона почала роздавати грамоти усім знахарям, хто пройшов іспит, без навчання у Замку чи в Магічному Університеті Стромворду. Мати Бернадель мала таку грамоту, тому не боялась катів Інквізиції. Та все одно люди завжди бояться того, чого не розуміють. В місті було не так, та тут у глухому селі... Тому і не дивно, що бідна Бернадель весь час була сама. Діти, бачачи її, завжди або тікали або гнали геть гуртом. Мати дівчинки все це бачила, та що вона могла зробити...
Ганс підвів очі і зустрівся з поглядом дівчинки. Він злякався, та зовсім трохи, бо його мати хоч і казала, щоб він не водився з дочкою знахарки, та був ще дід Фрідріх, який сказав:
- Нічого страшного в Анеліні, знахарці нашій, та її дочці нема. В місті, де я жив у молоді роки, чарівники та прості люди разом п’ють сивуху... – для селян це було еталоном дружби. “З ким я п’ю сивуху – той мій друг назавжди!” – так казала мудрість предків.
Саме дід Фрідріх навчив Ганса грамоті і знанню. В молоді роки він покинув селище і пішов у світ. Повернувся через багато років дуже мудрим воїном. Саме так, воїном. Додому він повернувся в обладунках легіонера Західної імперії. Роки не зігнули старого діда. Він прямий, наче столітній дуб. Одного осіннього дня чотири роки тому Фрідріх повертався з рибалки і побачив, як Том і його друзі займають Ганса. Дід прогнав розбишак і запросив хлопчика до себе додому. Вдома дідусь пригостив Ганса варенням, яке до речі приготувала саме Анеліна, і розповів дуже цікаву історію. Коли дід закінчив, Ганс спитав:
- Де ж ви про це дізнались?
- В книзі прочитав. В книгах усе написано. Книги – це найцінніший скарб людства. Та й не тільки людей.
Тією історією дід пробудив жагу знань у хлопця. День і ніч Ганс діставав діда, щоб той навчив його читати. Нарешті дід згодився. Спочатку Фрідріх думав, що Ганс довго не витримає і кине навчання. Та хлопець вбирав усе, що казав йому дід і згодом Фрідріх почав вчити хлопця всім наукам, які знав: читання, письмо, астрономія, рахування, слідопицтво і ще багато чого. Вже дід боявся, щоб хлопчик, який майже став для діда справжнім внуком, його не покинув. Та Ганс і не збирався, йому дуже подобалось навчання у діда. Він зрозумів одну, дуже важливу істину: “Сильний той – хто має знання!”. Із знанням йому відкрився новий світ!
Тому, коли він побачив Бернадель, не злякався і не побіг звідси геть. Ганс подивився в сині очі Бернадель і йому стало жаль дівчинки, бо побачив в її очах сум і... маленький вогник надій. Він вже майже потух.
- Не проганяй мене. Будь-ласка. Я не буду тобі заважати. Тільки трошки постою і все.
Ганс опустив очі додолу, та через мить підняв їх і знов зустрівся з поглядом сумної дівчинки.
- Будь –ласочка... – ще раз попросила Бернадель.
В цей момент доброта хлопця і слова Фрідріха взяли гору:
- Та чого ж ти будеш стояти. Сідай коло мене.
Дівчинка спочатку й не повірила своїм вухам. Нарешті зрозумів, що їй не почулось, вона посміхнулась і невпевнено рушила до дерева, де сидів Ганс. Бернадель сіла поряд з хлопчиком і той спитав її:
- Ти любиш історії?
- Так...
- А хочеш я тобі почитаю про Елеанору Дракон, останню імператрицю Імперії Драконів і Першу в списку “Легенд про героїв Імперії Аренору”?
- Так. Я про неї трохи чула, але щоб повністю Легенду – ні.
- То слухай. – хлопець відкрив першу сторінку і почав читати у голос. Дівчинка із захопленням його слухала і не перебивала.
В цей день знов відродилась справжня лицарська чесність. Це день, коли Ганс став поволі ставати справжнім лицарем. Долю кожен вибирає сам, боги лише дають вибір, яким шляхом можна піти. Діти не могли бачити, як неподалік від них стояла дуже гарна жінка в чорному облягаючому платті, яке підкреслювало пишність її божественної постаті. Руде волосся розсипалося по плечам, а вогняні очі дивились на Ганса. Дейдра, богиня кохання і цілющого полум’я, дивилась і посміхалась. Вона вже знала, що Ганс став на шлях Добра. Він закінчить “смутні часи” Епохи Героїв. Богиня це вже знала. Залишилось лише чекати, адже над часом не владні навіть боги.

***

Весна. Місяць Сірени . Всі рослини одягли зелене і розцвіли. Ліс біля села ожив. Щебечуть пташки, по деревах скачуть білочки, у кущах скачуть зайці, на полянах, де ростуть квіти, гудуть бджоли, на озері посеред лісу плавають качки. Раптово до озера вийшов ведмідь, щоб половити рибу. Він почав ловити рибу і цим самим підняв такий шум, що всі качки перепливли в другий край озера. Від гріха подалі.
В чистому, без єдиної хмаринки, небі літають різні птахи: синиці, ластівки, горобці, голуби. Природа прокинулась від сплячки. Злий Скарум – бог Льоду і Холоду, віддав світ у владу добрим богам: Дейдрі – богині Кохання і Домашньго і Цілющого Полум’я, Мейдрі – богині Морів і Океанів, Річок і Озер, Води і Життя, Амарну – богу Повітря і Світу Небесного і Галарду – богу Лісів і Родючої Землі.
Посеред цієї краси рука об руку йшли Ганс і Бернадель. Обоє щасливі і веселі. З тої зустрічі, коли Ганс зачитав дівчинці “Легенду про Діву на Драконі”, саме таку назву мала історія в книзі “Легенд про героїв Імперії Аренору”, пройшло майже сім довгих років. За цей час і хлопець і дівчина дуже змінились. Ганс став справжнім юнаком. Виріс, возмужав, став ще благороднішим і чесним. Непогано навчився стріляти з лука, знав декілька прийомів володіння мечем. До майстра меча йому, звичайно, ще далеко, та відбитися від розбійників він уже міг. Ганс разом з Фрідріхом і своїм другом Робіном ходив на полювання. Тепер Ганса шанували усі.
Кілька років тому Том і його товариші по звичці знов зачепили Ганса. Та тоді хлопець був із Робіном, що старший Ганса на сім років. Казав Робін Тому: “Не займай хлопця!” Не дійшло, в підсумку Том не дорахувався, здається двох передніх зубів. Після цього випадку Том поволі перестав водитись із своєю компанією, а почав товаришувати з Гансом і Робіном. Тепер Том, Ганс і Робін були найкращими друзями. І на святах дівчата приділяли більше уваги саме друзям.
Всі дівчата селища вмирали за Гансом, і не дивно, адже яка дівчина не хоче мати такого хлопця? Високого, гарного, широкоплечого і мускулистого. Мабуть кожна! От бігали дівки за бідними Гансом, мов стая скажених собак. Та серце парубка було віддано одній Бернадель.
З тої зустрічі між хлопчиком і дівчинкою зав’язалась щільна дружба, яка разом з ними росла і певний момент доросла до кохання. Так, як кохали друг друга молоді, ні кохав ніхто. Ну, так казав Фрідріх.
Не дивно, що Ганс частенько не міг відірвати погляду від коханої. Дівчина стала такою ж гарною, як принцеси казок і легенд. Зокрема так вважав Ганс. Він увесь час казав, що в Бернадель відродилась краса самої імператриці Елеанори.
Люди села не зовсім розуміли Ганса.
- Що, йому наших дочок мало чи що? Чого він бігає за дочкою знахарки? – казали люди в корчмі, за спиною Ганса. Ходили чутки, що Знахарка причарувала Ганса до своєї дочки. Ганс, як почув це спершу розізлився, а потім не звертав уваги.
Цією весною закохані гуляли лісом, стежили за природою і насолоджувалися одне одним. Сама природа раділа разом з ними. І нічого білше не потрібно було.
- А народ цей розселився по цій місцевості і ніколи не був під чужим ярмом. Ніколи! Все село, до єдиної людини загине, але не здасться ворогу.
Так гаряче промовив Ганс до Бернадель. Хлопець розповідав про історію селища і зачепив спірну для них з дівчиною тему.
- Може так і було колись. Та ті славетні часи давно минули... Зараз честь, хоробрість і сміливість забуті. Я молю богів, щоб ти ніколи не побачив момент падіння. – сумно відповіла дівчина Гансу.
Від такої відповіді парубок аж зупинився і з широко відкритими очима подивився на Бернадель.
- Як ти можеш таке казати!?! Бернадель, рідна, ти хіба забула, як 273 роки тому загін із семисот воїнів, наших воїнів, зупинили пяти тисячну армію на Санкт – Паульському броду? У ті ж часи наше королівство... його кордони досягли Срібних гір! – Ганс вже майже кричав на Бернадель. Хлопець у запалі суперечки подивився на дівчину, чекаючи, що вона відповість на його аргументи. Вона мовчки, із сумом в очах подивилась на коханого.
Ганс опустив очі додолу і пробурмотів:
- Прости Бернадель. Я.... у мене нема слів. Прости....
Дівчина підійшла до нього і мовчки обійняла. Тоді він поцілував її. Так солодко, ніжно, як вміють цілувати тільки закохані. І справді мабуть, так ще ніхто не кохав!

Закохані в один одного, юнак і дівчина пішли в село. Та щось трапилось, бо всі люди збирались біля будинку старости. Більша половина селян вже зібралась і люди продовжували прибувати. Серед зібравшихся Ганс помітив свого друга Робіна. Разом із Бернаделлю він підійшов до мисливця. Робін, помітивши пару, посміхнувся своєю широкою посмішкою. Коли ж вони наблизились, він проговорив:
- О, наші голубки прийшли. А я вже думав послати за вами Тома.
- Ні, ми самі прийшли. – відповів другові Ганс. – А, що трапилося? Чого всі збираються?
- А ніхто не знає. Голова наказав, щоб всі зібралися. Нібито щось трапилося і наше життя зміниться...
Договорити мисливцю не дав саме голова. Не дуже старий, йому років із п’ятдесят, вийшов із свого будинку і пішов до невеликого горба. Цей горб був як помост, і голова стоячи на ньому, трохи возвишався над людьми. Ставши на горб, він огледів людей, і почав:
- Дорогі мої друзі. Від сьогоднішнього дня життя нашого зміниться. До мене прибув посланець короля Генріха, правителя славетного Віндергельму. Він зробив для нас послугу і дозволив нам стати його підданими. Втім ось і сам посланець, він сам все розповість. – голова показав в сторону дороги, звідки показалися вершники, і зліз пагорбу.
Гості були в чорно-сірих обладунках. Правда сірою була лише кольчуга. Все інше: чоботи, перчатки, шоломи з рогами, плащі і наплічники – чорного кольору. Озброєні воїни Віндергельмського короля списами, мечами, сокирами і луками. На чорних, як ніч, стягах намальоване біле дерево. Емблему Ганс пізнав, адже Фрідріх почав вчити його військовому мистецтву. І звідки він стільки знає про тактику і стратегію? Мабуть, дід дослужився до офіцера, бо простий легіонер стільки не знає. Хоча не всякий молодший офіцер знає стільки. Може дідусь, як його лагідно називала Бернадель, був легатом і командував цілим легіоном. І був знайомий з самим генералом Даріусом, самим видатним полководцем Західної імперії. Якось треба буде спитать його. Цікаво, чого ж такі думки прийшли в голову Гансу саме зараз. Так, тут таке діється, а він про далеку Західну імперію розмірковує.
Хлопець стряхнув головою, за цей час вершники під’їхали ближче. Вже можна було розгледіти їх обличчя.
Ганс спробував згадати все, що йому відомо про Віндергельм. В основному інформація потрапляла до нього від заїжджих купців. Король країни – Генріх ІІ – людина дуже набожна, вірить у Бога Єдиного, навіть свою фортецю переробив у Храм Господа. Це місце друге по кількості паломників після самого Санкт – Паула, де живе Верховний архієпископ. Тому в королівстві дуже сильну владу має Інквізиція. Усіх, хто займається незаконною магією, тут карають на смерть. Рада магів не має ні якого впливу на короля. Звідси пішли чутки, що сам Генріх дуже сильний чаклун, і тому він не підтримує ніяких відносин з Радою магів.
Фрідріх про Віндергельм знав дуже мало, та завжди, якщо хтось приїжджав, спершу розпитував гостей про стан королівства Віндергельм. Дивно... Як бачив, що вони сюди нагрянуть. Ох, непростий цей дід.
А вершники вже під’їхали до селян. Перших троє їхало трикутником: с переду один, а за ним двоє – справа знаменосець, зліва – воїн, у котрого на поясі висить ріг. Далі віндергельмці їхали колоною по чотири у шерензі. В двадцять п’ятій шерензі їхав лише один – і ще один прапороносець. Сотня воїнів.
Раптово перший віндергельмець, напевне капітан, підняв руку у гору – і вся колона зупинилась. Впала тиша.
Витримавши паузу, головний зліз з коня, віддав поводдя іншому, огледів всіх селян зневажливим поглядом і почав говорити:
- Мене звуть Наджарі. Я капітан війська його величності короля Генріха Другого, Віндергельмського. З цього дня, з цієї самої миті ви – піддані його величності. Ви маєте платити податки. Раз у місяць до вас будуть приїжджати збиральники податків. Крім того, у воєнний час ви маєте відправляти і їжу солдатам. Також за наказом короля, швидко має збиратися ополчення. Самих талановитих і сильних дітей ми забиратимемо, щоб ці діти служили на благо держави. Військо ж має якось поповнюватись. – капітан філософськи пожав здоровенними плечима. – А, трохи не забув, під час війни гарних дівчат ми теж забиратимемо із собою. Треба ж воякам якось відпочивати, правда хлопці? – тут він подивися на своїх. У відповідь вояки зареготали. Щось цей сміх не придвіщав нічого доброго гарним дівчатам.
- Приміть до уваги те, що ми не проводимо огляд села і майна нових васалів короля. В інших селах все далеко не так проходить. То ж славте короля Генріха за його доброту.
Наджарі повернувся спиною до людей і щось почав говорити своєму прапороносцю, та в цей момент до капітана проштовхався один чоловік і промовив:
- А якщо ми не згодні?
Джек Коваль, батько Тома. Сильний духом чоловік, з довгим сірим волоссям. Їх підбирав обруч. Він один виховував сина. Дружина померла при народженні сина.
Наджарі не чекав такої відповіді, здивовано подивився на своїх солдат, розвернувся обличчям до Коваля і промовив у відповідь:
- А вас не питали, чи згодні ви, чи ні. Та якщо не хоче... тоді вас заріжуть, зрозумів, собако! – під кінець він вже кричав. Джек витримав погляд капітана. Раптом воїн швидко витяг свого меча і проткнув їм Джека.
- Батьку! – щосили закричав Том, кинувшись до нього. Наджарі вийняв меча і ногою відштовхнув коваля. Батька підхопив син. У Джека з рота пішла багряна кров і через кілька хвилин тіло перестало здригатися. Коваль помер.
На вулиці запанувала тиша. Ганс не витерпів цього, звільнив руку, яку тримала Бернадель і пішов прямо на капітана.
- Що, ще один герой знайшовся? – зухвало запитав Наджарі. – Хлопче, тобі мало смерті цього дурня. Я сьогодні добрий, то йди поки і тебе не вбив.
Ганс підійшов дуже близько до капітана, щоб той не зміг витягнути свого меча, і проказав йому в вічі:
- Може ти не собака, але не людина точно. Вбивця...!
Вояка розсміявся:
- Ви що всі дурні в цьому селі. Вам захотілось до Божого Раю, чи в кого ви тут віруєте. Я б не спішив туди, мені й тут добре....
Не договоривши він кулаком вдарив Ганса в обличчя. Хлопець похитнувся. Наджарі вдарив іншою рукою, а далі продовжив напад ударом ноги в живіт. Ганс зігнувся і отримавши ще залізним коліном по обличчю, впав на землю. Все обличчя в крові.
Тут з криком “Умри паскудо!” воїн вихопив меч і заніс над лежачим Гансом.
В цей момент Робін натягав стрілу на тятиву. Він знав, що це його останній постріл в житті, а отже треба прицілитись дуже добре. Другого шансу воїни Віндергельму не дадуть. Звичайно хотілось і ще б пожити, та померти заради того, щоб помститись за смерть Джека а тепер і Ганса, можна. Він стояв позаду селян, і солдати його не бачили. Всі погляди були прикуті до капітана, який вбивав Ганса. Раптом, коли Робін остаточно зрозумів, що смерті він не боїться, сталось не передбачуване.
До Наджарі підбігла Бернадель, і впавши на коліна перед монстром, почала просити:
- Пане, не вбивайте його. Благаю Вас. Будь-ласка. Він ще молодий і дурний. Не треба. Благаю вас, пане. – Наджарі краєм ока подивися на дівчину, і... і з силою опустив меч.... в кількох міліметрах від голови Ганса.
- Ну красуню, ти мене заінтригувала. Доведи мені, чому я неповинен вбивати цього дурня. – Очі капітана блиснули і дівчина прочитала в них чого він хоче. Вона вирішала, що зробить це. Заради Ганса.
- Пане візьміть мене. Я буду вашою рабинею, робіть зі мною що хочете, я буду вам покірна і зроблю все що ви захочете. Тільки благаю – не вбивайте його. Даруйте йому життя.
Мить вояка дивився на Бернадель, а потім із посмішкою проказав, засовуючи меч у ножни:
- Згоден. Сьогодні я і справді добрий. Тому хлопче тобі повезло. Лейтенанте, приймайте командування. А я тим часом подивлюсь на що здатна ця красуня.
Капітан підняв зі колін Бернадель і потяг її у першу ж хату. Його чекали розваги із бідною, але щасливою, що Ганс залишився живим, Бернадель.
- От козел. – стиха промовив Робін, ховаючи стрілу і лук. Він підійшов до Тома, який ще тримав на руках тіло батька.
Останнє що побачив Ганс, це обличчя Фрідріха. Старий сумно проговорив до хлопця:
- Що ж ти накоїв, онуче...
Після цього Ганс знепритомнів, лежачі на землі свого рідного села.

***
П’ять днів лежав Ганс у ліжку в домі Фрідріха. За ним увесь час доглядала мати Бернадель. Бідний хлопець не міг дивитись в очі знахарці. . За цей час поховали батька Тома. Загін віндергельмців вже почував себе в селі, як у себе вдома. Капітан Наджарі майже не виходив з хати, де бавився з Бернадель. Ніхто не знав із селян, що там відбувалося, та всі здогадувалися. О, бідна Бернадель. І в усьому винен лише він, Ганс. Що ж робити? Анеліна нічого не казала хлопцю, та той цілими днями корив себе. У юнака серце кров’ю обливалося, коли він думав, як із – за нього страждає бідна Бернадель.
Нарешті, він уже не міг лежати і вмовив Анеліну поставити його на ноги. Довго знахарка відмовлялась, та все ж напоїла Ганса якимось зіллям і на сліду чий день він зміг стати на ноги. У ночі того ж дня Ганс пішов до голови, а після цього обійшов майже все село. Юнак довго доводив кожному, що треба робити, прогнати віндергельмців.
- Згадайте, голове, наших предків. Хіба хоч один раз вони підкорялись хоч комусь. Те, що зараз ви робите – це сором для нас.
- У нас нема шанців проти цих воїнів. Ми прості селяни. – відповідав, дивлячись в стелю, голова.
- А є шанси у тих дівчат, яких зараз ґвалтують? А були шанси у тих семисот ополченців проти п’яти тисяч воїнів Алеманії? Там, на Санкт – Паульському броді, 273 роки назад?
Гансе, зрозумій, якби ти і не виступив, все одно б Бернадель помітили, і на день чи два пізніше та вона б опинилась в ліжку Наджарі. Хлопче, ти дуже юний, щоб зрозуміти, що життя – найцінніше у людей.
- Але вже достатньо дорослий, щоб зрозуміти, що краще смерть ніж таке рабське і соромне життя. Ви – тут хлопець тикнув пальцем в груди голові – боягуз і зрадник, бо ви зрадили своїх предків.
Цілу ніч Ганс ходив по селу, від одної хати до іншої. Він щось доводив, кричав, та ніхто так його і не підтримав. Юнак ні як не міг збагнути, куди ж ділась та сміливість, про яку стільки говорилося до приходу віндергельмців, особливо після випитої чарки в корчмі Джона. Де? Де ж вона ділась? Той же голова хвалився, що його рід – найславетніший з усього села. Селяни гордились і дорожили славою предків. Юнак завжди вірив що і зараз селяни у випадку біди будуть брати приклад зі своїх пращурів.
Він дуже жорстоко помилявся. Права була Бернадель, котра намагалась відкрити, йому – сліпому дурню очі. Пізно... Доля розпорядилась інакше. Дуже пізно Ганс зрозумів, що сталося. А він ще тоді накричав на дівчину. О, ні, бідна Бернадель. І все із – за нього, із – за його лицарської честі.
Та все ж, як могло так статися? Люди так низько впали, зовсім без боротьби...
Навіть батько Ганса, його рідний батько і той не погодився з сином:
- Сину, зрозумій же, що нам потрібен король. Найближчий до нас і сильний монарх це король Генріх, і він зробив нам милість, що прийняв нас під свій захист. От побачиш сину, все зміниться. Ми заживемо добре.
Тоді Ганс привів свій останній аргумент батьку:
- Як тоді ж з вбивством Джека Коваля?
- Ну... Джек сам винуватий. Не траба було ображати капітана. Та він завжди таким дурним був. Зажди щось говорив, когось критикував от і договорився. Сам винуватий. Запам’ятай, як казали наші пращури: “На кожну силу знайдеться інша сила!”. То так і з Джеком сталося. Його завжди боялися, він завжди ставив себе вище за інших. От і все. Так йому і треба.
Ганс подивився на батька і мовчки вийшов з хати. Останні слова батька стали підсумком того, що говорили всі селяни. Нічого, не залишилось, все забуте...
Світало, небо на сході посіріло... Стомлений, юнак пішов до хати Фрідріха, де ліг спати.

***
Прокинувшись вже десь близько півдня, Ганс знав що треба робити. Він встав, одягнувся і вийшов у двір, де під тінню величезного горіха на лавці сиділи Фрідріх, Анеліна, Робін і Том. Привітавшись з усіма, Ганс спитав у Фрідріха:
- Фрідріху, ти даси мені меча? У тебе їх два, дай якийсь один. Все одно воювати ти вже, я маю надію, ти не підеш?
- А нащо він тобі? – питанням на питання відповів дід.
- Мене ніхто не захотів слухати, навіть батько. Я хочу вбити Наджарі, і для цього мені потрібен меч... Ти даси мені свого імперського палаша?
- Ні. – послідувала тверда відповідь діда.
- Ну, в мене ще кинджал є, хоча їм важкувато буде...
Монолог Ганса перебив Фрідріх:
- Дурень! Ти так і не зрозумів істинного глузду вчинку Бернадель. Ти, що з мечем або кинджалом, все одно нічого не зробиш капітану, а тільки помреш. І жертва дівчини буде марною.
Ганс аж онімів, коли почув таке, та ще від Фрідріха!
- Але ж... Як ти таке кажеш?! Ти як і всі в цьому клятому селі, забув про хоробрість. О боги, чому ж мене ніхто не розуміє?
- Ні!!!! – закричав дід. – Я прекрасно тебе розумію, розумію, як ніхто інший!
Ніколи старий ще не кричав на хлопця. Це вперше.
Дідусь подивився на Ганса і почав розповідати давню історію, яку ще ніхто не чув:
- Дуже давно, коли мені було шістнадцять, я поїхав з рідного села. Мені хотілось пригод, а які пригоди чекали мене тут. Хіба що коровам хвости крутити.
Я відправився до Аренору – золотого міста на півдні. В той час Аренорська держава, яка називалась Західним королівством, набирала могутності. Я приїхав саме вчасно – король Вільгельм набирав наймане, професійне військо, щоб вести загарбницькі війни. Йому потрібні були професійні солдати, у яких лише одна справа – війна, а не ополченці, яким у свою чергу завжди на війні хочеться повернутися додому, до свого городу. Так виник Перший легіон Аренорської армії. – на мить дід опустив очі, старий біль знов дав про себе знати. – Одного разу, років через сім – вісім, коли наша когорта стояла на кордоні з Каравельською державою. Я вже був в ранзі центуріона, тобто командував сотнею легіонерів. У містечку, біля самісінького кордону, жила одна дівчина на їм я Марі. В неї і закохався центуріон Фрідріх Даріус.
- Зачекай-но, Даріусом звали славетного генерала Західної імперії – встряв у розповідь Робін.
Дід знов трохи помовчав і продовжив свою розповідь не звертаючи уваги на репліку Робіна:
- Під час однієї з сутичок, мене захопили в полон каравельці. Ну... загалом Марі продала себе в рабство каравельцям, щоб мене випустили. Вона, як і Бернадель, віддала себе заради коханого чоловіка.
Я, повернувшись з полону, домігся від легату, на той час він приїхав до нас із перевіркою, дозволу взяти три центурії і напасти на той клятий форт, щоб відвоювати тих легіонерів, що ще залишились там. Загін взяв той форт, та каравельці в останню мить перерізали всіх полонених, включаючі і Марі.
За цю операцію мене назначили командуючим когорти, та це мене зовсім не втішило. Життя вже не мало сенсу. Ні сенс був, я хотів помститись усім каравельцям.
З часом я став, мабуть, найвидатнішим полководцем Аренору. Під моїм командуванням легіони захопили неприступний Тір – причому з моря, Озерландію, кляту Каравельську держави. Я став генералом Даріусом, вірним слугою молодого короля Артура. При мені він реформував королівство, створивши Західну імперію, роздав землі Малим Домам, провінції – Великим Домам. Започаткував список “Легенд про героїв Західної імперії”, сам вніс туди ім’я Елеанори Дракон. Вже в ранзі Лорда-маршала імперії я разом зі своїми легіонерами продирався крізь Приболоття Мадлену, завоював рівнинну частину корлівства Гоя і зробив те, що не міг зробити за мене не один полководець. Я узяв сам Сталевий Ріг. Ніколи за сотні років існування ця фортеця не здавалася. Ні в “Темні роки”, ні під час “смутних часів”. А я взяв її. Після цієї перемоги Артур вніс мене у список легенд. Я став другим, після Елеанори Дракон, героєм імперії. Та ніколи вже не знав я щастя.
Дев’ятнадцять років тому я повернувся сюди додому. В формі простого легіонера, взявши лише з собою трохи грошей, палаш і дворучний меч, подарунок самого Імператора. А 11 років назад я зустрів тебе, і ти... ти став для мене онуком, сім’єю, якої в мене ніколи не було. Тому я тебе добре розумію, і не хочу, щоб ти так безглуздо загинув.
Всі мовчали, коли дід закінчив розповідь. Ось і відкрилась остання тайна старого Фрідріха. Сам генерал Даріус, тепер Лорд-маршал. У Ганса не було слів. На мить він зовсім забув про Бернадель, але лише на мить.
- Мені треба все обдумати. Обіцяю, визволяти Бернадель не піду.
З цими словами юнак встав і пішов до лісу. Увесь день він сидів під своїм улюбленим деревом і думав, думав про все: про Фрідріха, про Наджарі і про клятих каравельців.
Вже ввечері він повертався до хати, коли його в селі покликав якийсь солдат. Підійшовши до нього, Ганс пізнав цього виродка – Наджарі. Капітан, пізнавши Ганса, нечувано зрадів:
- А я бачу, що ти хлопець здоровий, сильніший ніж здається на перший погляд. Вже так жваво ходиш. Гм, а красуня твоя і справді те що треба справжньому вояку. Ох ти і дурень, хлопче, таке втратив. – Наджарі так сумно здихнув, що здавалось капітан втратив Бернадель, а не навпаки. – Жаль тебе, ніколи вже не дізнаєшся, що саме ти втратив. Хоча... А ну гайда за мною. – Ганс не встиг отямитись, як солдат тяг його за собою в хату.
В темній кімнаті горіла лише одна – єдина свічка, а в ліжку, вкрита ковдрою, спала Бернадель. Від грохоту відчинених дверей вона прокинулась і побачила, що Наджарі притяг за собою Ганса.
- Слухайте ви обоє – почав капітан. – Останнім часом я щось дуже подобрішав. Я роблю ще одну милість, ця ніч – ваша. Робіть що хочете. Мене це не цікавить. Завтра я їду і забираю Бернадель із собою у Віндергельм. Тому прощайтеся. Знаєш хлопче, як тебе звуть там... Ганс здається, це неважливо, я хочу щоб ти мучився все своє життя, бо цієї ночі ти остаточно зрозумієш що ти втратив.
Вже виходячи із хати він додав:
- Не пробуйте втікти, хату охороняють четверо солдат.
Як тільки-но двері зачинились, Ганс рухнув на коліна і заридав. Крізь схлипи він бурмотів вибачення. Бернадель зіскочила з ліжка і кинулась до Ганса, обійняла його. Поволі він заспокоївся.
- Гансе, ти все зробив правильно. Як мусить робити чесна і вільна людина. Просто ми стали з тобою жертвами обставин. Все проти нас...
Ганс підняв очі і тільки тепер помітив, що дівчина зовсім гола.
- Яка ж ти гарна! – шоковано прошепотів юнак. Він зустрівся з поглядом дівчини, з її чарівними синіми очима. Вона обійняла його і поцілувала з усією ніжністю і ласкою.
Останні поцілунки, такі довгі і такі солодкі...

***
Вранці частина солдат поїхала. З ними їхала і Бернадель. Дівчина взяла з юнака обіцянку, що він не кинеться її рятувати. Принанні не зараз. Доля розсудила не на користь хлопця. Хоча, ніхто не знає волю богів...
Ганс пішов додому, зібрав головні речі і пішов до Фрідріха. На питання батька він відповів одне:
- Я не твій син. Нема в мене більше батька.
Фрідріх і Анеліна дуже зраділи, коли Ганс прийшов прощатись. Він заспокоїв старих, сказавши, що рятувати дівчину не збирається.
- Я йду в Аренор, хочу вступити до легіону. Тут мені нема чого більше робити.
Дід на прощання подарував йому свій меч, який отримав від Імператора, за взяття Сталевого Рогу.
- Ти Гансе єдиний, хто достоєн носити цю зброю. Ти мій наслідник.
До того ж дід дав хлопцю трохи грошей, листа, якого хлопець мав віддати в канцелярії в Аренорі і книгу – «Основи стратегії і тактики».
- Цю книгу я написав спеціально для тебе. Ти талановитий, і зможеш стати полководцем не гіршим від мене.
- Але ж Фрідріху...
- Мовчи Гансе, я знаю що кажу. Ти – і справді мій онук. Я так вважаю. І ти продовжиш моє діло – об’єднаєш всі західні землі під владою Білого Сокола* .
Вже за межами села Ганса наздогнали Том і Робін, теж одягненні для подорожі.
- Куди це ви? – спитав приголомшений Ганс.
- С тобою! – відповів Робін. – Треба ж за тобою доглянути, щоб ти дурниць не накоїв.
- Та й самі світ хочемо побачити. Крім того, не думай, що всі лаври тобі дістануться. – весело додав Том.

***
Довгий і небезпечний шлях проробили хлопці, та все ж дістались славетного міста Аренор. Ганс стояв в армійській канцелярії. Старий секретар, щось пишучи, спитав:
- То ви те ж хочете служити в Легіонах Західної імперії.
- Так. – відповів Ганс.
- Гм... Записую вас до новоствореного Восьмого легіону. Як і всіх попередніх. Ваше ім’я?
Тут Ганс крадькома глянув на ефес меча Фрідріха, який тому подарував сам Імператор.
- Даріус... Ганс Даріус. – тепер я точно вже твій онук Фрідріху.
Секретар підвів голову і подивився на Ганса.
- В мене є ще ось це, просили віддати в канцелярію. – хлопець протягнув листа секретарю. Той взяв листа, відкрив його і почав читати. Закінчивши читати, він підвів голову і промовив:
- Вам втрьох доведеться почекати, доки імператор Артур зможе вас прийняти.
Ганс не здивувався, що його буде приймати сам Імператор, адже внук самого Лорд-маршала Даріуса. Та все ж його здивувало інше – чого втрьох?
- А... пробачте, чого втрьох, хто іще?
- В листі ясно сказано, що ви – онук Фрідріха Даріуса, і що він вас готував до служби і за вас ручається і просить задовольнити його прохання – взяти вас трьох: Ганса Даріуса, Робіна Мисливця і Тома Коваля на службу до генерала, тепер він уже в ранзі маршала, Бернарда – кращого учня Лорд-маршала Даріуса в роки його служби...
Февраль 2006 – Январь 2007 года

URL
   

Дневник Судьбы

главная